Усні розповіді
- ID:
- 55174
- Опис:
-
У перші тижні повномасштабної війни росії проти України, я мала чітке розуміння, що мушу записувати усе, що відбувається, думається та проживається, аби не загубити жодного спогаду для себе майбутньої. Насичений інформаційний простір змінювався щогодини, а з ним й емоційний стан: від світлої надії та її супутниці ейфорії – до важкого темного страху й безвихіддя. Ритуал записування щоденникових нотаток перетворював процес тривожного осмислення нової реальності на таке собі “повільне думання”, що дозволяло не тільки фіксувати якісь факти та новини, але й одночасно структурувати власні почуття. Через пару місяців після початку повномасштабного вторгнення я навчилась сповільнювати свої думки і тривоги самостійно, без посередництва письма, і раптово для себе закінчила вести щоденник війни. Однак те, що починалось як певна психологічна практика “заземлення”, допомогло мені чітко й детально запам’ятати найскладніші та найнасиченіші дні мого життя. Перечитуючи ці записи у 2024 році я відчуваю певну вдячність самій собі, що десь лишились зафіксованими спогади, які інакше б просто розчинились у моїй пам’яті. І водночас я не знаходжу в собі сили читати їх всі разом, бо щоразу повністю вертаюсь у часі і опиняюсь посеред невідомості, страху за близьких; опиняюсь у чужій країні без впевненості у наступному ранку. Мій щоденник війни – це безкінечне дзеркало того, що відбувалось, що могло статись, чого я бажала та боялась; два роки потому – це найчіткіші спогади мого життя, без яких не було б мене сьогоднішньої.
Ліс Боброва, квітень 2024 р. - Колекція:
- Два місяці війни: щоденники та егодокументи
